Йшов третій рік війни. Міф про непереможність військ фашистської Німеччини же було розвіяно переможними бойовими діями радянських військ під Москвою та Сталінградом. Черговий успіх наших військ на Курській дузі передумовив перехід до наступу військ Південно-Західного фронту.

13 серпня 1943 року ці війська під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського і, зокрема, війська 34-го стрілецького корпусу на чолі з генерал-лейтенантом Б. К. Колчигіним перейшли у наступ південніше міста Харкова.

На той час в оборонній системі німців на харківському напрямку головну роль відігравали Зміївський та Чугуївський ворожі укріплювальні вузли, з падінням яких відкрився б шлях на Харків і вихід на тактичний простір Придніпров'я.

Тому при розробці плану в його основу було покладено блискавичний захват міста Змієва обхідним шляхом. Вся ця операція здійснювалася двома стрілецькими дивізіями: 152-ю під командуванням генерал-майора Каруна (він загинув під Дніпропетровськом) та 6-ю Червонопрапорною Орловською під командуванням Героя Радянського Союзу полковника Білютіна.

А відбувалося це так. Обстрілюючи ворога з трофейних гармат, війська 152-ї стрілецької дивізії почали форсування річки Сіверський Дінець в районі селища Есхар. Одним з перших пішов в атаку стрілецький батальйон на чолі з заступником командира корпусу полковником Че ля дійовим. Після форсування річки дивізія зробила швидкий марш від села Мохнач по густому лісі і вибила німців із Зідьок, Замостя, залізничної станції Зміїв та вийшла до північних околиць міста Змієва.

В цей час 6-а дивізія, скориставшись пішо-ходним містком на поплавках, форсувала Сівер­ський Донець в районі Коробова Хутора, розірвала оборону ворога, вийшла до села Гайдари і стала обходити Зміїв з півдня. Для підтримки наступу з 152-ї до 6-ї стрілецьких дивізій був направлений 333-й стрілецький полк майора М. М. Пузиревсько-го. Цей полк виконував наказ обійти місто Зміїв з південного заходу (з району села Козачка), вийти до річки Мжі і штурмом оволодіти містом. 18 серпня, разом з іншими підрозділами 152-ї стрілецької дивізії, місто Зміїв було звільнено.

Першим увірвався до міста і закріпив на будинку міськради червоний прапор батальйон майора В. І. Кириченка. З південного сходу до міста увійшли підрозділи батальйону капітана М. Г. Козенка. Вони звільняли від ворога вулицю за вулицею. Німці намагалися вирватися з лещат,які вже замкнулися. Бій був короткий* Ворог втратив лише вбитими до 500 чоловік та багато воєнної техніки.

За виконання цієї операції було нагороджено багатьох солдатів і офіцерів. Майор Пузиревський був нагороджений орденом Червоного Прапора, а командири батальйонів — майор В. І. Кириченко, старший лейтенант Ф. М. Дерега, капітани Журавльов та Козенко — орденами Олександра Невського.

Здійснивши прорив оборони ворога і визволивши Зміїв, радянські війська створили умови для плацдарму, з якого почалося успішне просування наших військ вперед. З цього плацдарму 46-а армія під командуванням генерал-майора Г. М. Глаголєва розгорнула наступ на захід.

...Свято зберігають у пам'яті мешканці Змієва імена загиблих земляків. В їхню честь у центрі міста створено обеліск Слави. В кровопролитних боях за визволення Змієва загинули смертю хоробрих багато радянських воїнів. У братських могилах міста покояться більше 300 бійців різних національностей. Серед них — росіянин І. Ф. Іванов,вірмен В. Д. Перевердієв,грузин Цкидидзе, узбек Закіров і багато інших.

Багато років пройшло з тих пір. На місцях жорстоких боїв виріс новий ліс, зрівнялися рови та траншеї, заросли травою. Виросло нове покоління людей, яке взнає про жорстокі дні Великої Вітчизняної війни по книгах та спогадах її учасників. Але ніколи не забудуться і залишаться назавжди в пам'яті ті бойові дні. Вічно живою буде слава про героїв,які не шкодували ні крові,ні життя в ім'я перемоги над ворогом,в ім'я свободи і величі Батьківщини.

В статті використані матеріали з книги "Книга пам’яті Зміївщини. Героїчні сторінки історії".

Тільки відгриміли останні постріли, що їх посилали воїни Червоної Армії-визволительки на голови утікаючих ворогів, на фабрику почали сходитись поодинокі робітники. Віталися після довгої розлуки, радились і починали працювати. Ніхто їх не кликав сюди, ніхто не наймав на працю, не призначав заробітної плати. Самі йшли на свою фабрику, щоб відродити їй життя.

Почали з того, що кожен робітник приніс свій інструмент, і склали з нього невелику майстерню. Потім з зібраних частин склали двигун, і майстерня замала механічну силу.

Поверталися робітники з евакуації, поверталися машини, ремонтувалися приміщення цехів і житлові будинки для робітників. Почалися відбудовчі роботи і монтаж першої машини. Багато дрібних деталей, болтів, заклепок, гайок і іншого тепер не вистачало, а в машині кожний гвинтик — головний. Без нього машини не пустиш, а таких гвинтиків не вистачало безліч. Чекати, доки десь їх пороблять і пришлють-на фабрику — рік пройде.

— Будемо чекати ці важливі дрібниці чи будемо самі робити їх?— питав робітників директор фабрики Павло Іванович Масюк. І робітники самі в своїх майстернях почали робити все те.

Токарі Г.П. Філоненко, Є.І. Луценко, І.Д. Хіменко; слюсарі І.А. Гірман, Я.Л. Гаращенко вико­нували ці роботи, вели за собою решту робітників, вчили молодь. А молодих в майстерні — добра половина, і вони тягнуться за досвідченими майстрами. Комсомолець Є. Солод працює не гірше від старих і досвідчених майстрів.

Ковалеві Л.Ш. Гудзенку довелося робити бол­ти, гайки і інше, і він,забувши, що йому 68 років, робив їх не гірше від штампованих заводських. На фабрику з'явився і став до роботи старий робітник фабрики Василь Григорович Гарагатий.

— Як же це ви покинули млин, таке «тепле» містечко, — жартували деякі робітники, — адже там спокійніше.

Образився старий:

— Не можу я жити без фабрики. Моє тепле місце — тут.

І він почав працювати. Василь Григорович робив дуже точну важливу роботу. Він робив моделі на ті деталі, яких не вистачало до машин. По його моделях Харківські заводи робили форми і виливали потрібні для фабрики деталі.

Два шківи для товарних ролів, вагою до трьох тонн кожний, вилили на заводі в Харкові, але обробити їх не взявся жоден завод. Тоді в майстерні фабрики зробили пристосування і самі обробили обидва шківи.

Коли була готова до роботи перша машина, все ж пустити її не можна було. Лінія високої напруги, що іде з електростанції «Есхар», була вся зіпсована. Трест «Сельзлектро» відмовився ремонтувати лінію через нестачу робочої сили. Тоді робітники фабрики самі своїми силами відбудували електролінію.

Першу машину закінчили ремонтувати в серпні 1945 року, і вона вже дала державі перші десятки тонн високоякісного паперу.

Монтаж другої машини почали два місяці тому. Знову ті ж майстерні, ті ж робітники. Без відпочинку працюють на монтажі машини начальник монтажу М.М. Потьомінський, механік С.В. Дяков, оберсіточник І.Л. Ковтун, монтажни­ки П.І. Мішин, І.Л. Мартинов, СІ. Малютін. Всі бетонні роботи йдуть під керівництвом 62-річного кадровика Михайла Семеновича Бочки.

— Я пам'ятаю, — розповідає парторг Геращенко,— як у 1915 році привезли цю машину сюди. Не знайшли ніде в нас спеціалістів, щоб скласти її. Приїхали майстри і інженери аж із самої Англії. Ставили вони цю машину цілих півтора року. А наші робітники нині поставили цю ж саму машину за два місяці. Тож в новому році матиме довоєнну потужність і випускатиме ще більше продукції,ніж вона давала до війни.

Бажаємо колективу робітників фабрики нових виробничих успіхів у новому 1946 році.

В статті використані матеріали з книги "Книга пам’яті Зміївщини. Героїчні сторінки історії".

З райгазети від 1.01.46 р.

У жовтні 1938 року мене призвали в армію і направили до полкової школи 192-го зенітно-артилерійського полку другого корпусу ППО (протиповітряна оборона) в м. Ленінград. Після закінчення цієї школи був призначений на посаду командира відділення зв'язку взводу управління батареї. Згодом став командиром взводу батареї 85-міліметрових зенітних гармат 192-го зенітно-артилерійського полку. Навіть за мирних обста­вин батарея постійно дислокувалася на Пулковських висотах, прикриваючи місто на Неві від несподіваних гостей...

Та ось мирну працю нашого народу віроломно порушили гітлерівські розбійники, які рап­тово напали на нашу Батьківщину 22 червня 1941 року. Знахабнілі агресори, долаючи героїч­ний опір наших воїнів, уперто просувалися вперед. Гітлерівські генерали розраховували з ходу захопити Москву, Ленінград, щоб виграти війну, поставити на коліна наш народ. Та німецькі стратеги прорахувалися. Не вдалося їм захопити Москву, нічого не вийшло й під Ленінградом. Танкові полчища ворога наткнулися на Пулковські висоти, де стояла наша батарея. Разом з іншими гарматами ми вдарили по танках ворога, спалили до десятка броньованих потвор. Фронт під Ленінградом стабілізувався, хоча місто і потрапило у повне оточення. Почалися довгі дні і ночі героїчної оборони міста на Неві.

Гітлерівські верховоди, зазнавши невдачу, у безсилій люті піддавали Ленінград варварським артнальотам, на місто посипалися сотні й тисячі бомб. Гинули мирні люди, горіли будинки, але місто не скорилося, стало неприступним фор­постом на шляху гітлерівських загарбників. Доводилося й нашій батареї переживати нальоти фашистських бомбардувальників, штурмовиків. У нас були відчутні втрати, але й ми не дрімали, збили в запеклих поєдинках 11 фашистських бомбовозів.

З вересня 1942 року по лютий 1943 року навчався у військово-політичному училищі Ленфронту, після закінчення прискореного курсу мені було присвоєно звання молодшого лейтенанта. Тоді ж був направлений до 409-го артполку 131-ї СД на посаду заступника командира батареї по політчастині. У липні 1943 року став слухачем 30-го артполку офіцерів, закінчив навчання у квітні 1944 року.

Після цього мене направили на 1-й Білоруський фронт, де був призначений командиром взводу 45-міліметрових протитанкових гармат 56-го гвардійського кавполку 14-ї гвардійської кав-дивізії 7-го гвардійського кавкорпусу. У складі цього прославленого з'єднання я і воював до кінця війни. Після визволення Білорусі наш полк перейшов державний кордон, почав визвольний похід по території братньої Польщі. У жорстокому бою за звільнення Любліна загинув командир батареї Корольов. Тут мене було призначено на посаду командира батареї, з якою я пройшов сотні вогненних кілометрів безперервних боїв на території Польщі, а потім — Німеччини. Тоді я отримав першу бойову нагороду — медаль «За відвагу», мені присвоїли звання гвардії лей­тенанта.

Мені нерідко доводилося наступати разом із командиром ескадрону в головній похідній заставі. Тож перші удари гітлерівців із засідок доводилося приймати на себе, втрачати в цих зустрічних боях бойових товаришів.

Як тільки ми форсували Одер, нас направили в обхід Берліна з північного сходу на захід, щоб потім з'єднатися з військами 1 -го Українського фронту, завершити оточення столиці третього рейху. Пересувались ми в основному вночі,долаючи з боями 70-кілометрову відстань. З настанням ранку ми займали кругову оборону. Відпочивати кавалеристам доводилося не більше двох годин. Адже потрібно було поповнити боєзапас, догля­нути коней, нагодувати й напоїти їх як слід.

Після завершення оточення Берліна ми втягнулись у запеклі бої безпосередньо на вули­цях міста. Артилеристам-протитанкістам тут вистачало турбот. Адже потрібно було своєчасно подавити вогневі точки ворога, викурити з підвалів фаустпатронників, відбивати вилазки есесів­ців з будинків, із зупинок метро на позиції батареї. Та ми витримали, успішно подолали всі труднощі, допомогли піхоті і танкам брати один квартал міста за іншим.

І ось нарешті 2 травня 1945 року над куполом рейхстагу заполум'яніло червоне знамено — пра­пор Перемоги. Рештки недобитого гарнізону Бер­ліна капітулювали. А за кілька днів усі ми з вели­кою радістю зустріли довгождану вісточку про остаточну перемогу над гітлерівською Німеч­чиною.

Багато разів довелося мені дивитись у ві­чі смертельній небезпеці, ховати бойових побра­тимів. Та ці жертви не були марними. Ми від­стояли честь і незалежність країни, забезпечили мирне безхмарне небо над головами нинішніх і прийдешніх поколінь.

Батьківщина високо оцінила мій ратний труд, нагородивши орденами Червоної Зірки, двома «Вітчизняної війни» І ступеня, медаллю «За від­вагу» та ще багатьма відзнаками за мужність і ге­роїзм при звільненні Варшави, взятті Берліна, оборони Ленінграда і т. д. Нагороди постійно нагадують мені бойову юність, тривожні дні і ночі війни.

В статті використані матеріали з книги "Книга пам’яті Зміївщини. Героїчні сторінки історії".

 

Сторінка 1 із 7

Контакти

Зміївська міська рада

Електронна адреса: zmievrada@ukr.net

Поштова адреса: 63404, Харківська обл., м.Зміїв, вул. Адміністративна, 16

тел. (05747) 3-45-23