Зміївська міська рада продовжує серію публікацій про ветеранів війни. Цей блок матеріалів присвячений нашим землякам - воїнам, які, на наше щастя, незважаючи на свій похилий вік, продовжують нас радувати своїми спогадами.

Булига Яків Михайлович. Народився 31 травня 1927р. в с. Рожнівка Чернігівської області у великій родині. Був наймолодшим - 11-ою дитиною. У 5 років втратив батька. Ледве виповнилося 14 років - почалася війна ...

Перші роки війни провели в окупації, ховалися від німців, так як не хотіли бути викраденими до Німеччини в рабство. Восени 1944-го в 17 років забрали захищати батьківщину. Перші три місяці проходив навчання, після чого пішов на фронт в складі 511-го зенітного артилерійського дивізіону ППО. Був контужений в результаті нальоту фашистських літаків. 9 травня зустрів у місті Кройцбург (нині - селище Славське Калінінградської області).

Однак, на цьому служба не закінчилася. Після розгрому фашистів солдат розподілили по частинах всередині країни. В результаті розподілу потрапив в г. Харьков, де залишався на службі до 1951 року. Там же знайшов свою долю і одружився після звільнення.

Матеріал створено при підтримці родичів Булиги Якова Михайловича

 Микола Васильович Назаренко. Народився він у 1923 році в с. Соколово. Тут пролетіли незабутні роки дитинства, навчання в школі. Мріяв він тоді про далекі країни, про щасливе і радісне життя. Але всі ці мрії перервала страшна подія 22 червня, коли гітлерівська Німеччина віроломно напала на нашу країну, в ході жорстоких боїв пересуваючись все далі на схід.

Микола рвався в бій, щоб зі зброєю в руках захищати рідку країну. І ось на початку жовтня 1941 року, майже за кілька днів до приходу оку­пантів, Миколу Назаренка військкомат призвав в ряди захисників Батьківщини. Збулась його мрія. Команда призовників пішки вирушила на схід. Десь в середині жовтня вони прибули до Вовчанська. Були збори там недовгими, і новобранців поїздом відправили до Казані. Оскільки у Миколи за плечима було 10 класів середньої школи, то його направили на навчання до інженерно-технічного училища. Та не судилося йому його закінчити. Вже в січні 1942 року курсантів кинули в бій за Москву. Саме тут, на підмосковний засніжених полях, він і продовжував у жорстоких боях засвоювати свою воєнну науку. Як колишнього курсанта, Миколу призначили командиром від­ділення, а потім і взводу. На його плечах з'явились спочат­ку сержантські, а потім й офі­церські погони молодшого лейтенанта.

Так став він начальником зв'язку полку. Сержанту, а потім і офіцеру М. Назаренку неодноразово доводилось не без труднощів добиратися до пошкодженої лінії зв'язку, щоб відновити її. За мужність і героїзм був відзначений ме­даллю "За відвагу" та орденом Червоної Зірки. Ветеран згадує: "Було це так. В ході жорстких боїв з ворогом у батальйоні вийшли з ладу всі офіцери. В цей час подзвонив командир полку. Він уточнив обстановку, а потім дав команду: - Приймай батальйон, лейтенанте. Завдання тизнаєш, виконуй! Що було робити мені, новоспеченому комбату? Треба виконувати наказ. Зібрав сержантів, своєю владою призначив командирів рот, взводів, висунув перед ними завдання на бій.Як не важно було, але батальйон успішно виконав завдання.

Так і крокував кривавими дорогами все далі на захід лейтенант Назаренко. Тільки десь в квітні 1945 року війська третього Білоруського фронту штурмом оволоділи Кенігсбергом.

Тут і застала М. Назаренка довгоочікувана перемога.

Всі ці етапи свого життєвого шляху ще раз згадував ветеран в ті радісні хвилини, коли вогні святкового феєрверку засяяли над містом. Недарма він прожив свої нелегкі роки на землі.

стаття К. Іванський

 Чорноморець Микола Семенович — корінний зміївчанин. Наро­дився він у 1924 році в сім'ї службовця, вчився в Зміїв-ській середній школі № 1. Юнак рано почав трудити­ся — в 17 років вже працював на тарному заводі.

Коли почалася війна, ра­зом з іншими зміївчанами копав протитанкові рови під Черемушною.

З приходом німців у Зміїв хлопець взнав, що таке ворожа окупація. Під час облав, які регулярно проводили німці, треба було ховатися, щоб не погнали до Німеччини в рабство. Для Миколи батько зробив яму під ванною, де ховався Микола від німців. Страшно було попас­ти в руки ворога. Щоб не померти з голоду, не один раз юнак ходив з батьком міняти речі на зерно та інші продукти до Дніпропетровської області. Важко і небезпечно було везти, особливо в зимовий холод, по бездорожжю санчата, нагружені міш­ками з речами та продуктами. Коли в 1943 році Радян­ська армія визволила Зміїв, Микола Чорноморець добровольцем пішов воювати з во­рогом. Перше бойове хрещен­ня молодий солдат прийняв в Балаклеї в батальйоні автоматників 228 стрілецької дивізії. Савинці, Киселі, Олек­сандрів, Первомайськ - насе­ленні пункти, які визволяла дивізія. За участь у боях під Кривим Рогом автоматник Чорноморець одержав першу нагороду — медаль «За бойові заслуги».

Після Кривого Рогу ди­візію направили в Одесу. На станції Роздольне, за його словами, майже не згорів, чудом залишився живим. Беручи участь в танковому десанті, одержав сильну контузію, обпік облич­чя, руки, коли було підірвано танк. Спасла його медсестра, витягнувши його з пекла.

А далі — лікування у шпиталі, закінчення трьохмісячних курсів командирів мінометних розрахунків, і солдат прибув в роту автоматників.

В Одесі формувалися роти для поповнення частин, які направляли на Кишинів-Яси, де в жорстокій битві оточили велике німецьке угрупо­вання. А потім шлях командира відділення окре­мого взводу переліг на Румунію,за визволення якої він одержав нагороду - орден Слави III ступеня.

Після Румунії була Болгарія. «З великою радістю зустрічали нас в Болгарії»,— згадує ве­теран. — «Болгари називали нас «братушками», пригощали всі всім, чим могли».

Тут, в Болгарії зустрів він День Перемоги. Додому Микола Семенович повернувся не відразу, прийшлося йому ще послужити до грудня 1945 року в Челябінську. В 33-му навчальному полку важкої артилерії.

На питання, що особливе запам'яталося із бойових дій, ветеран відповів: «Часто згадую надзвичайний випадок. В одному бою, коли йшли в атаку, в диск мого автомата попав снаряд. Диск розлетівся вщент, а я залишився живим».

Повернувшись додому, сержант Чорномо­рець закінчив автошколу і працював шофером в Балаклійському районі. Потям у Змієві, в артілі «Премінь» та у військовій частині.

Важко знайти в Змієві сім'ю, яку б в свій час обійшла стороною війна, яка б не принесла горя і утрат. В сім'ї батька Миколи Семеновича було чотири сина, двоє з них не повернулися додому, двоє повернулися інвалідами.

Пройшло 65 років після війни, а ветеран не може без хвилювань розповідати про бойові події. Він і досі не вірить в те, що залишився живим, тому що «цариця полів», за його словами, дуже багато загубила своїх захисників.

стаття З.Тимченко