У жовтні 1938 року мене призвали в армію і направили до полкової школи 192-го зенітно-артилерійського полку другого корпусу ППО (протиповітряна оборона) в м. Ленінград. Після закінчення цієї школи був призначений на посаду командира відділення зв'язку взводу управління батареї. Згодом став командиром взводу батареї 85-міліметрових зенітних гармат 192-го зенітно-артилерійського полку. Навіть за мирних обста­вин батарея постійно дислокувалася на Пулковських висотах, прикриваючи місто на Неві від несподіваних гостей...

Та ось мирну працю нашого народу віроломно порушили гітлерівські розбійники, які рап­тово напали на нашу Батьківщину 22 червня 1941 року. Знахабнілі агресори, долаючи героїч­ний опір наших воїнів, уперто просувалися вперед. Гітлерівські генерали розраховували з ходу захопити Москву, Ленінград, щоб виграти війну, поставити на коліна наш народ. Та німецькі стратеги прорахувалися. Не вдалося їм захопити Москву, нічого не вийшло й під Ленінградом. Танкові полчища ворога наткнулися на Пулковські висоти, де стояла наша батарея. Разом з іншими гарматами ми вдарили по танках ворога, спалили до десятка броньованих потвор. Фронт під Ленінградом стабілізувався, хоча місто і потрапило у повне оточення. Почалися довгі дні і ночі героїчної оборони міста на Неві.

Гітлерівські верховоди, зазнавши невдачу, у безсилій люті піддавали Ленінград варварським артнальотам, на місто посипалися сотні й тисячі бомб. Гинули мирні люди, горіли будинки, але місто не скорилося, стало неприступним фор­постом на шляху гітлерівських загарбників. Доводилося й нашій батареї переживати нальоти фашистських бомбардувальників, штурмовиків. У нас були відчутні втрати, але й ми не дрімали, збили в запеклих поєдинках 11 фашистських бомбовозів.

З вересня 1942 року по лютий 1943 року навчався у військово-політичному училищі Ленфронту, після закінчення прискореного курсу мені було присвоєно звання молодшого лейтенанта. Тоді ж був направлений до 409-го артполку 131-ї СД на посаду заступника командира батареї по політчастині. У липні 1943 року став слухачем 30-го артполку офіцерів, закінчив навчання у квітні 1944 року.

Після цього мене направили на 1-й Білоруський фронт, де був призначений командиром взводу 45-міліметрових протитанкових гармат 56-го гвардійського кавполку 14-ї гвардійської кав-дивізії 7-го гвардійського кавкорпусу. У складі цього прославленого з'єднання я і воював до кінця війни. Після визволення Білорусі наш полк перейшов державний кордон, почав визвольний похід по території братньої Польщі. У жорстокому бою за звільнення Любліна загинув командир батареї Корольов. Тут мене було призначено на посаду командира батареї, з якою я пройшов сотні вогненних кілометрів безперервних боїв на території Польщі, а потім — Німеччини. Тоді я отримав першу бойову нагороду — медаль «За відвагу», мені присвоїли звання гвардії лей­тенанта.

Мені нерідко доводилося наступати разом із командиром ескадрону в головній похідній заставі. Тож перші удари гітлерівців із засідок доводилося приймати на себе, втрачати в цих зустрічних боях бойових товаришів.

Як тільки ми форсували Одер, нас направили в обхід Берліна з північного сходу на захід, щоб потім з'єднатися з військами 1 -го Українського фронту, завершити оточення столиці третього рейху. Пересувались ми в основному вночі,долаючи з боями 70-кілометрову відстань. З настанням ранку ми займали кругову оборону. Відпочивати кавалеристам доводилося не більше двох годин. Адже потрібно було поповнити боєзапас, догля­нути коней, нагодувати й напоїти їх як слід.

Після завершення оточення Берліна ми втягнулись у запеклі бої безпосередньо на вули­цях міста. Артилеристам-протитанкістам тут вистачало турбот. Адже потрібно було своєчасно подавити вогневі точки ворога, викурити з підвалів фаустпатронників, відбивати вилазки есесів­ців з будинків, із зупинок метро на позиції батареї. Та ми витримали, успішно подолали всі труднощі, допомогли піхоті і танкам брати один квартал міста за іншим.

І ось нарешті 2 травня 1945 року над куполом рейхстагу заполум'яніло червоне знамено — пра­пор Перемоги. Рештки недобитого гарнізону Бер­ліна капітулювали. А за кілька днів усі ми з вели­кою радістю зустріли довгождану вісточку про остаточну перемогу над гітлерівською Німеч­чиною.

Багато разів довелося мені дивитись у ві­чі смертельній небезпеці, ховати бойових побра­тимів. Та ці жертви не були марними. Ми від­стояли честь і незалежність країни, забезпечили мирне безхмарне небо над головами нинішніх і прийдешніх поколінь.

Батьківщина високо оцінила мій ратний труд, нагородивши орденами Червоної Зірки, двома «Вітчизняної війни» І ступеня, медаллю «За від­вагу» та ще багатьма відзнаками за мужність і ге­роїзм при звільненні Варшави, взятті Берліна, оборони Ленінграда і т. д. Нагороди постійно нагадують мені бойову юність, тривожні дні і ночі війни.

В статті використані матеріали з книги "Книга пам’яті Зміївщини. Героїчні сторінки історії".